December 27th, 2018

РОДИНА КАК ПРИВЫЧКА К НЕБЫТИЮ || ОТЧИЗНА ЯК ЗВИЧКА ДО НЕБУТТЯ (уривок)



Як кажуть - твій дім є тюрмою.
Але і не твій. І дім - не твоїм.
Що тут твоє, окрім пережитого?
Нічого.
Досвід доби романтизму знецінений.
Чи твій дім,
Коли власність - у недоторканості?
Так само як і ти доторканий,
Вседоступний,
Беззахисний?

Тільки смерть недоторкана.
Тільки небуття - приватна власність
Начасного громадянина.
Я люблю всі закритості
Небуттєвого "капітализму",
Подібні на банк,
Скриню, тюрму, труну.
Це метафізична,
Не екзистенційна вічність,
Безлюдна.

Та якщо немає гарантій чогось,
Я візьму гарантії Ніщо.

Я молюся займодавцю
Всесвітнього банку пустот,
Що відважує саме Ніщо.
Я інвалід
Своїх смертельних
Валют.
Наче мигдальний Далі
Я висмокчу динаміт
Безвірства
Озвірілий верблюд.
Наче Берію
Зригає ліберал...
Наче імперію,
Яку не вибирав,
Бо ж всі - "гріхи"
Гоготних "холокостів".
Якби б не вірші,
Який там Василівський острів!

Це є метафорою,
Від якої погано.
Наче від цитованого
Гуманістами постмодерну
Адорно.

Мені розірвано дірками,
А вам культурно...

Наче Вергилій в безвірстві своїм балакучий,
Так верби вербують рабів, бо це весна
Обвиває кайданками всякого, хто тут живий.
Авторитарні ліси єсенінщини, березові стовбури,
Паркани лісів,
Трясовини мучливих смертей.

Я люблю цю вишку,

Кулю,

Вікно,

Засув.

Автор перевода — Volodymyr Tymchuk

-----

Collapse )